Вона не входила до партій.

     Не виголошувала промов.

     Не виступала на мітингах.

     Не залишала після себе декларацій.

     Не схилялася перед деспотичною комуністичною владою минулого і нічого не просила в нової — вже за часів незалежності.

     Її ім’я не з’являлося в газетних заголовках.

     Її не запрошували до святкових президій і урочистих засідань — ні за комуністичного режиму, ні згодом, у часи незалежної Держави України.

     Але вона була і залишилася до останнього земного подиху справжньою і мужньою матір’ю свого сина Василя Стуса — і цього виявилося достатньо, щоб стати мішенню для московської комуністично-радянської тоталітарної імперії зла.

     Коли московський комуністично-радянський окупаційний режим Союзу РСР вирішив зламати поета, він, зокрема, діяв за звичною для себе логікою — бив не лише по людині, яка йому протистояла, а й по її кореню.

     По родині.

     По матері.

     Після арештів і таборів (1972–1979; 1980–1984) тиск було перенесено туди, де, за розрахунком системи, мали спрацювати слабкість і страх.

     Їй говорили спокійно, без крику й погроз, але наполегливо.

     Мовою адміністративної доцільності та цинічного розрахунку:

• якщо син визнає провину,
• якщо зречеться написаного,
• якщо публічно відмовиться від себе — він залишиться живим.

     Від неї чекали не героїзму.

     Лише кількох слів під час зустрічі з сином в катівнях, яку режим був готовий дозволити, чи бодай одного листа.

     Лише згоди перекласти провину з нелюдської комуністичної системи на саму людину, яка не захотіла їй вклонитися, підкоритися і не зрадила себе.

     Так функціонувала московська комуністично-радянська імперія — не лише через вироки, ґрати й убивства, а й через матерів, яких намагалися зробити співучасниками зла і злочину.

     Їлина Стус розуміла, що відбувається.

     Вона знала, якою ціною і заради чого живе її син.

     Знала, що шлях, яким він іде, не передбачає компромісів.

     І знала також: одне слово чи один лист може змінити все — і водночас зруйнувати головне та надломити її дитину.

     Ковтаючи сльози, стискаючи серце і душу, вона мовчала і не написала листа із закликом до зради самого себе.

     Не благала.

     Не тиснула.

     Не відмовилася від його вибору.

     Не зреклася сина.

     Бо є речі страшніші за смерть.

     Є зради, після яких життя втрачає сенс.

     Василь Стус загинув у московському комуністично-радянському таборі смерті.

     Комуністична держава вбила його тіло (04.09.1984), але не змогла зламати волю і не змогла скористатися його матір’ю.

     Вона пережила сина на десять років.

     Дожила до відновлення незалежності України (24.08.1991) — тієї України, про яку він писав, мріяв і за яку заплатив життям.

     Їлина Стус прожила життя без нагород і без публічної слави.

     З прямою спиною.

     Світлим виразом обличчя.

     З чистою совістю.

     З мовчазною, але непохитною, святою материнською вірністю й любов’ю.

     Бо істину, правду й історію тримають не лише ті, хто виходить на барикади. Її тримають і ті, кого так і не змогли змусити зламатися, зрадити чи схилити до заклику зради інших — навіть в обмін на життя.

     Віктор БЕДЬ

     с. Кваси,
18.01.2026 р.