Віктор Бедь, Антоніна Вчорашня
Науково-дослідний інститут історії українських національно-визвольних змагань Карпатського університету імені Августина Волошина
Біографія та громадська діяльність
Олександр Якович Кониський народився 6 (18) серпня 1836 року на хуторі Переходівка, Ніжинський повіт, Чернігівська губернія — на той час територія України перебувала під окупацією Російської імперії [1]. Походив із давнього чернігівського шляхетського роду, історія якого налічувала понад чотири століття [1].
З семи років залишився без батька. Початкову освіту отримав спочатку вдома, згодом у Ніжинському повітовому (дворянському) училищі та Чернігівській гімназії [2]. Тут проявив активну позицію щодо української мови та культури, що суперечило офіційній російській імперській політиці русифікації та заборони українського слова в окупованій Україні (див. Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ 1876 р.) [3]. Через свої переконання був виключений із гімназії, адже імперська влада вбачала в українських національних поглядах загрозу цілісності Російської імперії [3].
Продовжити навчання в Ніжинському юридичному ліцеї Кониський не зміг через матеріальні труднощі та погіршення зору [4]. У 1854 році вступив на службу до Кримінальної палати в Полтаві, а з 1856 року працював у суді, одночасно склавши екстерном іспити на звання кандидата права [4].
У Полтаві став одним із активних членів місцевої громади, організовував недільні школи та сам викладав у них історію та українську мову, що було проявом національної свідомості й відкритим викликом антиукраїнській політиці імперії [5]. Для потреб українських шкіл уклав і видав кілька навчальних посібників: «Українські прописи» (1862), «Арифметика, або щотниця» (1863), «Граматика або перша читанка задля початку вчення» (1882) [6].
Переслідування і заслання
У 1863 році, в умовах жорсткого посилення національно-культурних утисків українців, що настали після видання Валуєвського циркуляру (18 липня 1863 р.), який забороняв друк більшості книг українською мовою, крім художніх творів та деяких релігійних видань [7], Олександра Кониського було заарештовано без суду і слідства та заслано до міста Вологда [5]. Його звинуватили в «українофільській пропаганді» та поширенні «шкідливих ідей» серед населення, що, на думку царських властей, загрожували єдності імперії.
Після кількох років заслання Кониському дозволили виїхати за межі центральних губерній Російської імперії. У 1865 році він переїхав на західноукраїнські землі — Галичину та Буковину, які на той час перебували під окупацією Австрійської імперії (до утворення у 1867 році Австро-Угорської монархії), де підтримував тісні контакти з українськими культурними, освітніми та громадськими діячами, зокрема з членами львівського та чернівецького інтелектуального середовища [5]. У цей період він розширив мережу зв’язків, сприяв налагодженню співпраці між наддніпрянськими та західноукраїнськими діячами, а також брав участь у культурно-просвітницьких проєктах, спрямованих на збереження та розвиток української мови.
Повернувшись до Києва в 1872 році, Кониський став активним членом Київської Громади — впливового осередку українського національного руху. Він обирався до Київської міської думи, де послідовно відстоював впровадження української мови в освіту, підтримував відкриття недільних шкіл та бібліотек, а також співпрацював з українськими часописами, зокрема з «Київським Телеграфом» та іншими періодичними виданнями [5].
Внесок у розвиток культури та науки
Олександр Кониський був одним із засновників Літературного товариства імені Тараса Шевченка у Львові (1873), яке згодом, у 1892–1893 рр., було перетворене на Наукове товариство імені Тараса Шевченка — провідну українську наукову інституцію того часу [5]. Він активно підтримував товариство фінансово та організаційно, а в заповіті залишив йому значну грошову суму для продовження просвітницької діяльності [5].
Важливим досягненням Кониського стала організація та керівництво діяльністю українського видавництва «Вік» (1894–1918), яке стало одним із головних центрів книговидання українською мовою у Наддніпрянській Україні, де діяли обмеження російської імперської цензури (зокрема, Емський указ 1876 р.) [8]. За час існування «Вік» випустив понад 100 назв книжок і брошур — художніх, науково-популярних, освітніх видань.
Особливе місце у творчому доробку Кониського посідає двотомна біографія Тараса Шевченка — «Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя» (Львів, 1898–1901) [5]. Ця праця, написана на основі документальних матеріалів, спогадів і листів, стала одним із перших ґрунтовних наукових досліджень життя й творчості Кобзаря і донині є цінним джерелом для шевченкознавців.
Крім науково-дослідної та видавничої роботи, Кониський проявив себе як прозаїк і публіцист. Його художні твори — «Олександр Горленко», «Юрій Горовенко», «Семен Палій» — не лише відображали історичні події та постаті, а й формували національну свідомість, виховували любов до рідної землі, історії та мови [5]. У публіцистиці він послідовно захищав права українського народу, виступав проти політики русифікації та асиміляції, закликав до єдності національно свідомих сил.
«Молитва за Україну» — духовний гімн нації
Найвідомішим твором Олександра Кониського став патріотичний вірш «Молитва за Україну» (1885), написаний у час, коли українське слово перебувало під забороною через дію Емського указу 1876 року [9]. Попри цензурні обмеження, цей твір вирізнявся глибоким духовним змістом та ідеєю національної єдності.
Видатний український композитор Микола Лисенко (22.03.1842 – 06.11.1912) поклав вірш на музику, створивши хоровий твір, який швидко набув популярності серед українців у Наддніпрянській Україні та на західноукраїнських землях [6]. У роки визвольних змагань 1917–1921 рр. «Молитва за Україну» звучала під час урочистих заходів та богослужінь, надихаючи борців за незалежність. [11]
У комуністично-радянський період тоталітарного Союзу РСР твір був фактично заборонений, але зберігався в народній пам’яті, у діаспорі та підпільному виконанні. Відродження відбулося наприкінці XX століття, а у XXI столітті «Молитва за Україну» знову стала духовним гімном, який лунає на державних і церковних урочистостях, у навчальних закладах, під час громадських заходів і в дні національної скорботи [6][7].
Текст «Молитви за Україну» [11][10]:
Боже великий, єдиний,
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни.
Світлом науки і знання
Нас, дітей, просвіти,
В чистій любові до краю,
Ти нас, Боже, зрости.
Молимось, Боже єдиний,
Нам Україну храни,
Всі свої ласки й щедроти
Ти на люд наш зверни.
Дай йому волю, дай йому долю,
Дай доброго світу, щастя,
Дай, Боже, народу
І многая, многая літа.
Останні роки життя та спадщина
Олександр Кониський провів останні роки життя у Києві (1872 – 1900), займаючись літературною, видавничою та громадською діяльністю, попри погіршення здоров’я. До кінця залишався активним у національно-просвітницькому русі, підтримував зв’язки з українськими діячами як у Наддніпрянській Україні, так і за її межами [1][5].
Помер 29 листопада (12 грудня) 1900 року в Києві та був похований на Байковому кладовищі — одному з найвідоміших некрополів України [1][3]. На похороні зібралися представники української інтелігенції, письменники, громадські діячі та шанувальники його таланту, а промови були пронизані вдячністю за його жертовну працю на користь українського народу.
Діяльність Кониського є яскравим прикладом самовідданого служіння справі духовного та культурного відродження України, боротьби за збереження мови, історичної пам’яті та національної гідності.
Сьогодні його ім’я носять вулиці у багатьох українських містах [1], твори входять до шкільних і університетських програм з української літератури [2], а «Молитва за Україну» продовжує звучати на державних і церковних урочистостях, у школах, на громадських акціях і богослужіннях, надихаючи українців у боротьбі за свободу, національну і духовну незалежність [6][7][8].
Список використаних джерел
© Ужгородський Гуманітарно-економічний коледж. 2024
